Личность в истории культуры Тематический дайджест-портрет






НазваниеЛичность в истории культуры Тематический дайджест-портрет
страница2/2
Дата публикации02.10.2016
Размер353 Kb.
ТипДокументы
l.120-bal.ru > Документы > Документы
1   2

Біографічна довідка

Ковінька Олександр Іванович (справжнє прізвище Ковінько; 13.01.1900, с. Плоске, тепер Решетилівського р-ну Полтавської обл. — 25.07.1985, м. Полтава) — сатирик і гуморист, фейлетоніст, в’язень радянських таборів «за приналежність до антирадянської терористичної організації українських націоналістів».


Народився в селянській сім’ї. Закінчив двокласне училище і з дванадцяти років пішов у найми. У 1917 р. склав екстерном іспити за чотири класи гімназії. Українську революцію зустрів із захопленням. Під час громадянської війни пережив чимало перипетій: перебував у повстанському загоні, бився з денікінцями і потрапив у їхній полон, побув червоноармійцем і петлюрівцем. По війні повернувся додому, працював секретарем сільради, пройшов курси інструкторів-лекторів Авіахіму, заочно навчався в Полтавському інституті народної освіти. З 1928 р. професійно займався журналістикою як фейлетоніст газети «Більшовик Полтавщини». Друкувався в журналах «Червоний Шлях», «Всесвіт», «Плуг», «Червоний перець». Його фейлетонів і гуморесок, як вогню, боялись бюрократи, хабарники, кар’єристи. У 1929 р. вийшла перша збірка гуморесок «Індивідуальна техніка», у 1930 р. — друга збірка «Колективом подолаємо». Після цього літературна діяльність перервалася на два десятиліття. У жовтні 1934 р. О. Ковінька був заарештований за звинуваченням у належності до антирадянської терористичної організації українських націоналістів-боротьбистів і засуджений до 10 років виправно-трудових таборів. Звільнившись без права повернення на Україну, жив у Якутії. Там у 1950 р. був заарештований удруге і повернений у Нагаєво поблизу Магадана, де працював економістом в автоколоні. Після реабілітації в 1956 р. повернувся на батьківщину.

Опублікував понад 30 книг сатири й гумору, серед них: «Ось не грайте на нервах…» (1958 р.), «Кутя з медом» (1960 р.), «Цвьох — і ваших нєт!» (1961 р.), «Коти і котячі хвости» (1963 р.), «Новели про химери (1965 р.), „Чарівні місця на Ворсклі“ (1968 р.), „І таке буває“ (1972 р.), „Як воно засівалося“ (1979 р.). Постійно друкувався в журналах „Перець“, „Україна“, „Прапор“, „Жовтень“, вміло відтворював смішне в побуті. Письменник виробив власний стиль неквапливої, іронічної, мудрої оповіді, побудованої на фольклорно-розмовній основі. Поряд із літературною, займався громадською працею, з 1965 р. був депутатом Полтавської міськради. У 1970 р. нагороджений орденом „Знак пошани“. Двотомники вибраних творів виходили в Києві у 1970 та 1980 рр. У 1992 р. на будинку, в якому жив О. Ковінька, встановлено меморіальну дошку.

Источник: Білоусько О. А., Єрмак О. П., Ревегук В. Я. Новітня історія Полтавщини (І пол. ХХ ст.). — С.201.

Блиц-анотация. Раритет

Ковинька, Александр. Новеллы про химеры. М.: Советский писатель 1975 г. 336с. твердый переплет, стандартный формат. Цена с доставкой .
(Продавец: BS - Orlik2, Петрозаводск и др.) Цена 255 руб.
Автор широко пользуется богатым народным юмором, то доброжелательным и снисходительным, то лукавым, насмешливым, то беспощадно злым, уничтожающим своей иронией. Писатель подвергает резкой критике недостатки жизни. И с доброй улыбкой пишет о положительных явлениях нашей действительности, о хороших советских людях. Портрет автора. Иллюстрации.
Cостояние книги: хорошее: немного смяты края переплетных крышек

Источник: объявление в Интернет

Бліц-анотація. Раритет




Олександр Ковінька. Подорож до Ворскли. 1975. К., Дніпро, 1975, 384 с

Вибрані гуморески та оповідання

Олександра Ковіньки, в яких автор

висміює п'яниць, нероб,

бюрократів, хуліганів.
Стан добрий, обкладинка потерта..
Источник: объявление в Интернет

СМЕЯЛСЯ ГОРЮ ВОПРЕКИ

В газете "Кримська світлиця" (4 января 2008 года) в статье "Столетний Сосюра" поэт Иван Драч поведал интересную историю об Александре Ковиньке, известном украинском юмористе, славном полтавчанине, который отсидел 21 год на "курортах" сталинского ГУЛАГа. Эту историю Александр Иванович рассказывал многим, но не будет лишним рассказать ее еще раз.

- Как-то возвращаюсь я, - говорит Ковинька, - из лесоповала, а меня встречает новый начальник лагеря. - Ковинька, посмотри на объявление! Чтобы обязательно был на собрании... - Смотрю, - говорит Александр Иванович, - на объявление, а там написано: "Общее собрание. Обсуждение стихотворения В. Сосюры "Любите Украину"... На душе пробежал холодок, - думаю, будут принуждать меня ругать Сосюру...(Примечание от составителя: сам Сталин усмотрел в замечательном лирическом прозведении Сосюры проявление «украинского буржуазного национализма», после чего на поэта обрушилась волна жесточайшей критики и «проработок») ...Собрался весь лагерь. Пар стоит над стрижеными головами - все только что с работы. Шум утих - слово берет начальник лагеря. - Мы, - говорит Ковинька, - знали, что его только что назначили, знали, что он боевой генерал, но проштрафился, и его забросили на север к нам грешным. Генерал начал свою речь, но перед тем заметил: - Ковинька на месте? Значит, можно начинать. И обратился к сидящем в зале: - Граждане заключенные! Поступило сверху указание обсудить стихотворение Владимира Сосюры "Любите Украину". Значит так, стихотворения я не читал, наверное, и вы не читали, может, только Ковинька читал, но не это главное... Вот что я вам скажу - я воевал на Украине, знаю, какой это добрый и гостеприимный народ, как он помогал нам громит фашистское отродье, многие из вас знают, многие родственников имеют на Украине, и вот что я предлагаю. Давайте проголосуем, как предлагает Владимир Сосюра, за то, чтобы все любили Украину... Значит, кто за то, чтобы все любили Украину? Единогласно. Против нет. Воздержавшихся тоже. На этом собрание закончено. Ковиньке - остаться!.. - Впоследствии, - говорит Александр Иванович, - генерал, хитро улыбаясь, подошел ко мне и спросил: - Ну, как я провернул собрание? - Здорово, гражданин начальник! - Значит, будем дружить, Ковинька... Так началась дружба генерала-русака из Ленинграда и полтавского писателя-заключенног.

Трагические страницы биографии А.И. Ковиньки, связанные с его пребыванием в сталинских лагерях и ссылке, еще не получили должного освещения в литературе. Рассказ о писателе включен в сборник «...З порога смерті. Письменники України — жертви сталінських репресій». Випуск перший (Киев, 1991). Публикуем этот лаконичный текст, подготовленный литературоведом И.Зубом.

Ковинька Александр Иванович родился 14 января 1900 года в семье хлебороба в селе Плоское Решетиливского уезда на Полтавщине. В своем становлении прошел сложные "университеты жизни": закончил церковно-приходскую школу, учился в земском двуклассном училище, батрачил, был сторожем в сельской аптеке, служил в милиции в Полтаве. Принимал участие в событиях гражданской войны на стороне восставших народных масс, был схвачен кайзерскими оккупантами и отдан в военно-полевой суд. Спасли его от смерти успешное наступление Красной Армии и взрыв всенародного повстанческого движения на Украине. Позже попал в руки деникинцев, а в 1920 -1921 годах ему пришлось пройти через пытки белопольского концлагеря в Познани. Вернувшись на Полтавщину, Ковинька вошел в комитет бедняков, секретарствовал в сельсовете, выступал в селах с лекциями как инструктор ТСОАВИАХИМа. В 1929-1934 годах работал в редакции газеты "Большевик Полтавщины". Печататься начал в 1926 году - тогда с легкой руки Остапа Вишни в газете "Селянская правда" была напечатана юмореска Александра Ковиньки "Мостики и дорожки". Молодой писатель выступал с фельетонами и юморесками в местной и республиканской прессе, в частности в "Большевике Полтавщины". Первые сборники юморесок "Индивидуальная техника"(Харьков,1929),"Коллективом преодолеем"(Полтава,1930) идейно-художественной "фактурой" связаны с проблемами тогдашнего села. Успешный труд Ковиньки на ниве литературы прервали репрессии тоталитарной сталинской системы. В 1936 году он был арестован, его обвинили в принадлежности к вымышленной контрреволюционной организации. Особое совещание НКВД выслало его искупать "вину" на Магадан. Там он работал забойщиком, бурильщиком, горным мастером, плановиком-экономистом, на горно-промышленных предприятиях Дальстроя. Лишь через 21 год со времени ареста Ковинька был признан не виновным, и 4 июля 1956 года судебно-следственное дело было прекращено из-за отсутствия состава преступления. Писатель вернулся в родную Полтаву, был возобновлен в рядах СПУ, полностью погрузился в литературную работу. Напечатал в журнале "Прапор" автобиографическую, написанную с иронической улыбкой, повесть "Как меня купали и пеленали" (1957), выдал сборники юмора и сатиры "Кутья с медом", "Юморески" (1960), "Коты и кошачьи хвосты" (1964), "Всякого бывало..." (1967), "Волшебные места на Ворскле"(1968), "Вспоминаю и разгадываю"(1970), "Пуховые подушки"(1971), "Так, прямо и прямо" (1976), "Как оно засевалось"(1979). Его творческий задел пополнился сатирико-гумористическими повестями "Крестоносцы" и "Превелебные свистуны, или Смешные, чудные и грустные приключения сельского хлопца Василия Черпака", автобиографическим рассказом "Почему я не сокол?..", публицистическими статьями по проблемам развития украинского языка, сохранения историко-культурного наследия родного народа. Заслуги Александра Ковиньки перед отечественной литературой отмечены в 1984 году премией имени Остапа Вишни. Умер Александр Ковинька 25 июля 1985 года.

Штрихи к портрету: грани творчества

«Гумористів народжує рідна мати» — сказал в одном из своих произведений А. Ковинька. Действительно, его юмор коренится в родной почве, в том окружении, в котором выростал, набирался жизненного опыта будущий писатель. Отсюда — народный аромат, неповторные оттенки и тоны, которые, будучи освоены талантом художника, усовершенствованы его мастерством, становяся духовным достоянием всех.

А. Ковинька — писатель активной творческой позиции. Для своих довольно частых выступлений в прессе он не искал какого-то собого повода — мог откликаться, как говорят, на «мелочи». Такая отзывчивость, столь широкая заинтересованность всем вовсе не говорит о распыленности интересов писателя. В этом обнаруживается гуманистическая сторона таланта автора, его внимание к человеку, к его запросам, потребностям. В творчестве А. Ковиньки властно зазвучала тема развенчивания всего негативного, отсталого, недостойного, что случается в нашей действительности. Острым пером сатиры разит А. Ковинька бюрократов, очковтирателей, хапуг, невежд, неумелых и погрязших в коррупции горе-руководителей. Много у писателя и юморесок на морально-этические темы. В них автор изобличает людей аморальных, скользких, бесчестных. И хотя на многих таких текстах лежит явственная печать советского времени с присущими ему ценностными императивами, лучшие произведения А. Ковиньки немало скажут и нынешнему читателю не только в качестве интересных, ярких документов минувшей эпохи, но и как душеполезное чтение для современника, любящего книги не просто веселые, но и, в хорошем смысле слова, поучительные, вобравшие в себя и незаурядный духовный опыт автора, и вековую народную мудрость.

Творческая стихия А. Ковиьки, на наш взгляд, с особой силой проявилась именно в оригинальном усвоении народного наследия — народных усмешек, коротких фольклорных рассказов, лаконичных выражений, взятых из народного быта. А. Ковиька не подражает, не копирует народные усмешки. Обогащенный большим литературным опытом классики, выдающимися образцами сатиры и юмора украинской литературы, он создал свои оригинальные художественные полотна. Воссозданные им сатирические и юмористические характеры — это образное обобщение того, что автор встречал в жизни, там, в селах, хуторах и городах Полтавщины, Харьковщины...

И, знакомясь с его произведениями, читатель получает замечательную возможность, приобщиться и к языковому богатству украинского народа, глубже узнать его недавнюю, советскую, историю во многих проявлениях быта, социальных, духовно-нравственных условий жизни людей.

Таким образом, познавательная, равно как и этическая, эстетическая ценность лучших произведений А.И. Ковиньки делают их востребованными и сегодня.

Источник: Юрий Бурляй. . Вступительная статья к сборнику избранных произведений Олександра Ковиньки «Новели про химери». Киев, 1965

СПОКІЙНО-СТРАДНИЦЬКИЙ ЛИК ГУМОРИСТА

Мене частенько симпатичні наші читачі запитують — звідкіля у вас, Олександре Івановичу, береться смішненьке та веселеньке? —Одповідаю: — Із життя, — приводит упомянутый Ф. Макивчук в своих воспоминаниях диалог Ковиньки. И добавляет: — В зале после чтения им юморесок взрывается громкий раскатистый хохот, а в этот момент Александр Иванович был похож на Иисуса Христа при распятии. Лицо его было спокойно-страдницким, даже каким-то равнодушным, и это странным образом еще больше подогревало веселое настроение в зале...

Встречаясь в далеком 1974 году с А.И. Ковинькой, когда тот приезжал для встреч с читателями в соседний с Полтавой город Сумы, сопровождая его в поездке на химический комбинат (с тех пор храню в своей библиотеке изданный накануне сборничек его юморесок «Каюся» с дарственным автографом ) , составитель этого дайджеста также обратил внимание на кажущееся парадоксальным несовпадение веселого и часто задорного содержания его произведений со спокойно-страдальческим выражением лица, всего облика полтавского гостя, который, ну никак не вязался в моем юношеском представлении с образом известного смехотворца, яркого представителя литературной школы Остапа Вишни. Тогда я, как и многие, почти ничего не ведал о трагических страницах биографии Ковиньки, а позже узнал, что и сам Вишня не излучал улыбку даже когда читал свои самые смешные вещи, а аудитория захлебывалась от хохота...

«Что без страданий жизнь поэта..?» — вспоминается лермонтовское. Похоже, свой сокровенный ответ на этот вопрос есть и у похожих чем-то на Иисуса Христа при распятии украинских юмористов, побывавших на гулаговской Голгофе... Частично занавес над этой темой приоткрывает и следующая публикация.
27 липня 1985 року обласна газета «Зоря Полтавщини» опублікувала некролог «Олександр Іванович Ковінька», підписаний спершу усією партійною елітою області, а наприкінці — братом-письменником, хоч мусило б бути навпаки. Все є в цій посмертній статті: і про те, що він «відомий український сатирик і гуморист», і про те, що «член Спілки письменників СРСР з 1934 року», і про те, що «заслуги О. І. Ковіньки високо оцінені партією і урядом». Нема тільки і натяку на те, що протягом двох десятиліть не видавались його твори. Та й не було їх, бо Олександр Іванович змушений був перебувати там, куди, як мовиться, Макар телят не ганяв. У 80-і роки про це говорити в пресі ще не дозволялось. Навіть Олег Чорногуз, прощаючись із своїм учителем, лише натякнув на сторінках «Літературної України»: «Важке життя прожив Олександр Іванович. До жорстокості тяжка власна доля: наймитування, несправедливість, смерть сина на руках у батька...» «Несправедливість» — ото і є та безвинна кара в далеких сибірських нетрях...
О. І. Ковінька народився в селі Плоскому Рещетилів-ського району в селянській сім’ї. Закінчив двокласне училище й з 12 років пішов у найми. 1917 року склав іспити (екстерном) за 4 класи гімназії. В період УНР і громадянської війни пережив чимало перипетій: був у повстанському загоні, бився з денікінцями і потрапив у їхній полон, вступив до Червоної армії (разом з В. Сосюрою) і нарешті опинився в українському війську С. Петлюри. Після повернення в 1922 році додому працював секретарем сільради, пройшов курси інструкторів-лекторів Авіахіму, навчався (заочно) в Полтавському ІНО. З 1928 року — газетяр, фейлетоніст газети «Більшовик Полтавщини».
Перша гумореска «Містки та доріженьки» з’явилася друком за підтримки О. Вишні 1926 року в газеті «Селянська правда». З того часу друкувався в журналах «Червоний шлях», «Всесвіт», «Плуг», «Червоний перець», «Селянка України» та ін. У 1929 році вийшла перша збірка гуморесок «Індивідуальна техніка*. Тоді ж опублікував сатиричні повісті «Гунни» та «Окупанти». Друга збірка — «Колективом подолаємо» — вийшла 1930 року в Полтаві. Тут і було перервано шлях у літературу...
6 жовтня 1934 року О. Ковіньку заарештували як «ворога народу», котрий нібито ще з 1928 перебував у антирадянській терористичній організації українських націоналістів-боротьбистів (раніше Ковінька справді належав до партії боротьбистів) і брав участь у терористичних замахах проти партійних вождів. У київській Лук’янівській в’язниці він зустрівся з полтавськими приятелями Майфетом і Ванченком... Усі вони були засуджені до 10 років виправнотрудових таборів. Після оголошення вироку 28 березня 1935 року Ковіньку повезли в Магаданську область, де він відбував свій строк. У 1947 році був звільнений, але без права повернення в Україну. Жив у Якутії. 1950 року його заарештовують знову і повертають у Нагаєво поблизу Магадана, де працює економістом в автоколоні. Лише 1956 року Ковіньку реабілітували, і тоді ж він повернувся до Полтави, де й прожив до смерті.
1957 року в харківському «Прапорі» з’явилася повість «Як мене купали й сповивали» (окремо — 1958). Відтоді одна за одною виходять його книжки — всього понад 30. Перекладався на російську, білоруську, грузинську, вірменську та інші мови.
О. І. Ковінька постійно друкувався в журналах «Перець», «Україна», «Прапор», «Жовтень», у багатьох газетах України, в тому числі й полтавських. У своїх творах він висміював дармоїдство, казнокрадство, аморальність, безкультур’я, вміло відтворював смішне, комічне в побуті людей. Він виробив свій власний стиль неквапливої, іронічної, по-народному мудрої оповіді. Слухачі пізнавали його по своєрідній інтонаційній манері, побудованій на фольклорно-розмовній основі.
Писав Олександр Ковінька і публіцистичні статті, нариси та мемуарні твори, теж сповнені гумору й самоіронії. Цінні спогади написав про В. Сосюру, Мате Залку, Остапа Вишню, П. Капельгородського. 1984 року він став лауреатом премії ім. Остапа Вишні. Однак, слід відзначити, що того гумору, яким відзначалися твори Ковіньки доарештного періоду, в нього залишилося мало. «Сумним та гірким був той гумор, як і сама доля їх автора» (А. Білокінь).
Різноманітною була громадська праця О. І. Ковіньки. З 1965 року був депутатом Полтавської міськради. На VI з’їзді письменників України обирався членом Правління СПУ. 1970 року нагороджений орденом «Знак Пошани».
«Світ Ковіньки — це світ добра. Це світ людяності і злагоди», — писав Олег Чорногуз. Слід би додати, що й світ застраханої режимом людини...
1992 року на будинку, в якому останнім часом жив О. Ковінька (вул. Зигіна, 4), встановлено меморіальну дошку.
Источники: сайт «Літературна Полтавщина», Решетиловская Центральная библиотека
Из писательских мемуаров




В воспоминаниях В. Черемиса и М. Меламеда, коллег А. Ковиньки по литературному цеху, находим новые яркие штрихи к портрету писателя и человека.
Агов, Ковінько, починай свої усмєшки..!

Січень тисяча дев’ятсот дев’яносто п’ятого, надвечір’я тринадцятого числа.
Білі-білі сніги, пухнасті і якісь незаймані нарешті вкрили Київ.
Вже скінчилися занудливі грудневі імлисті мряки й сльотаві сіро-брудні тумани, що ними в цей час славиться вкраїнська столиця й од яких у місті вже о третій дня ставало темно, дерева наче ковані із срібла, світ у киреї з інею наче щойно народився. Тихий, затишний, непорочно білий... Куди не глянь — казкові узори на святі зими. Тільки ні-ні та й закружляють лапаті сніжинки — чи від своїх відстали, чи то призвідники нових хуртовин-заметілей.
Різдво відсвяткували тиждень тому, але настрій все ще різдвяний. Та й неофіційне — народне — свято: старий Новий рік.
Ось такого, теж неодмінно засніжено-казкового січневого дня (щоправда, за новим стилем 1 січня), але 95 років тому на початку вже минулого століття в ніч на старий Новий рік у селі Плоске ... Так, так, у тому, що на Полтавщині, адже всі українські гумористи народжуються саме там — на благословенній Полтавщині! — і з’явився на світ білий в селянській сім’ї Олександр Іванович Ковінька...
Через декілька десятиліть по тому, згадуючи своє рідне село, він з лагідною, що завжди хитро-мудро-лукавенька — усмішкою, розказуватиме про односельців, бідних на статки, але багатих на дітлашню (тоді в кожній сім’ї здіймала гармидер купа малечі мал-мала-менша) розказуватиме під настрій, (а настрій у нього завжди був добрим):
— По сусідству з нами жила родина Маценків. Сім’я багатодітна —двадцять двоє діток. Так і казали — щасливі люди. Як жнива, так і дитинка нова. А дядько Порфирій Маценко пояснював свої успіхи в цьому ділі поважно і стисло:
— Звідкіля оце в мене голуб’ята позлітали?.. Уявіть собі — зима. Вечори довгі, темні... Керосини немає. Ось воно Бог і посилає...
А потім в його біографії буде початкове земське училище, наймитування, участь в громадянській війні, навчання в Полтавському ІНО, праця в редакціях газет “Більшовик Полтавщини”, “Робітник”, “Крицеві шляхи”, збірка гумористичних оповідань “Індустріальна техніка” (1929), вступ до Спілки письменників України (радянських, ясна річ, 1934) і... і далі в УРЕ (видання 1980) все в його біографії й уривається, а натомість сказано, що він “опублікував понад 30 книг сатири й гумору, в яких таврує бюрократизм, аморальність, дармоїдство та інші негативні явища. Нагороджений орденом Дружби народів (чи не за те, що водив дружбу з представниками інших народів у північних таборах?), медалями”.
Про так звану “вимушену перерву” в творчості, як соромливо тоді офіційна радянська ідеологія прикривала репресії та порушення закон-ності — ані слівця. Як і бодай натяку на безпідставне звинувачення, за яким молодий письменник потрапив у жорна сталінських репресій, відбув табори і лише починаючи з 1958 року в Україні з’являються його збірки з такими колоритно-вигадливими (гумор же!) назвами: “Як мене купали і сповивали”, “Ось не грайте на нервах”, “Кутя з медом”, “Як мене вчили”, “Чому я не сокіл, чому не літаю”, “Цвьох — і ваших нєт!”, “Смішне пригинає, смішне й виправляє” та інші... Помер письменник 25 липня 1985 року в Полтаві, в середині дев’ятого десятка своїх літ і похований поруч із могилою свого сина.
Такий він, Ковінька! Справді-бо, колоритне в нього прізвище. (Хоча, якщо вже бути точним, то з діда-прадіда він — Ковінько, букву “о” в кінці на букву “а” він поміняв, підбираючи собі псевдонім). В Україні ковінькою називають палицю (здебільшого вишневу) із загнутим кінцем. Є й прислів’я: на руку ковінька. Якраз те, що треба. Або: матері його ковінька — уживається для вираження незадоволення, обурення, досади тощо. Ковінькою ще називають і вид дитячої гри, що нагадує хокей.
Отож, за біобібліографічним довідником СПУ він письменник, і це так. Хоча насправді (і — як по вищому рахунку) він — характерник. Полтавський, звісно.
В Словнику української мови цей термін має таке пояснення: “Чаклун, чарівник...” І приклад зі Стороженка Олекси: “Дід мій був запорожець...Удався він високий, здоровий та ще в додаток був і великий характерник: знався з відьмами, з чортами”.
Не відаю, чи знався Олександр Іванович з відьмами та чортами — ба, ба, все могло бути! — але характерником, себто чаклуном і чарівником на гумористичній ниві України він таки й справді був. І залишився ним. А що вже народний гуморист — то без сумніву. Є й більші за нього творці розвеселого (і не тільки зростом більші чи статурою), значніші, більш різноманітніші, з титулами класиків, але народний (хіба що Остап Вишня такий же, та в наші дні Павло Глазовий) — таки він. Тут він ні з ким не ділить лаврів. Навіть, з Остапом Вишнею, хоч у літературних святцях і йде відразу ж після нього: Остап Вишня, Олександр Ковінька, а далі за ранжиром — вже інші сміхотворці, теж, до речі, його улюблене слівце. Хоч О. І. іноді й величають учнем Остапа Вишні, його послідовником, проте в літературу, у веселий світ гумору його увів і благословив ще Пилип Капельгородський, нині забутий, свого часу знищений більшовицьким молохом поет, газетяр, редактор і гуморист.
Отож, на тодішній старий Новий рік у Києві, в конференц-залі СПУ під мальовничою Віфлеємською зіркою з Матір’ю Божою, що сяяла на сцені — від Різдва залишилося — і відбувся вечір, присвячений 95-річчю Олександра Івановича Ковіньки. Зібралися письменники (переважно гумористи) та різний незнайомий люд — як потім виявиться, все то шанувальники О. І.. Виступали, згадували який він був.
А був він зростом нівроку, міцний, дебелий — справжній тобі запорожець! Широкоплечий, неспішний, йде собі, йде... Наче нікуди й не поспішав, але з ним, вісімдесятирічним, і молодий не завжди міг зійти. Навіть ті, які відзначалися швидкою ходою, розповідали гумористи, які добре його знали.
Згадували, що ніколи не бачили його в краватці, назавжди він запам’ятався тільки у вишиваній сорочці — в будь-яку пору року. Самі ж вишиванки були різні. Частіше всього — з голубеньким візерунком. Проте зодягав і білу сорочку з білою вишивкою. Ми вже й призабувати почали, що на Україні нашій існує (з часів Київської Русі) близько 100 видів вишивок і різноманітних технічних прийомів вишивання. Основні — мережання, вирізування, низь, гладь, хрестик та інші. Серед них і полтавська (точніше — решетилівська) вишивка білим по білому, що зветься так поетично — сизий мороз. Або: вишивання сизим морозом. Сам Олександр Іванович у таких випадках казав: “Симпатично називається!”
Це було чи не найуживаніше слівце народного гумориста: симпатичний, симпатично, симпатичненько... В бесіді воно зринало з його уст раз по раз. Все, що йому подобалося, він називав симпатичним (один із своїх давніх відгуків про нього я так і назвав: “Симпатичний Олександр Іванович” ). Особливо цим слівцем він радо називав добрих і хороших людей. Це було в його устах чи не найвищою похвалою. Але траплялося, що й передавав куті меду, вживаючи улюблений вислів не зовсім до місця. Хоча б:
— Був у нас у таборі один зек (це коли згадував свої поневіряння в сибірах) — проби на чесність ніде на ньому було поставити. Скажу вам — симпатичний чоловік.
Або:
— Ох і лютий же був начальник табору! Вишикує зеків і з пістолетом понад строєм іде: тому зуби виб’є, тому... Симпатичний...
Але в переважній більшості цим слівцем він називав лише справді гарних людей і сам таким же був: симпатичним. І як людина, і як сміхотворець. Гумор (хоч зовні він залишався незворушливо-серйозним), веселі історії, усмішки, придибенції-приключки так і пурхали з нього, так і сипалися. Коли б його не зустрів — чого тільки не почуєш од нього!
— Лубни, квітуче місто на Полтавщині! Якось там поминали на кладовищі батьків. В понеділок шанували. Ну, дехто до того нашанувався, що піднімуть його на ноги, а він лантухом пада. От одна жінка прибігла додому, взяла візка, уклала чоловіка, везе і гукає:
— Люди добрі! Що воно на світі робиться! Путні жінки своїх чоловіків на кладовище несуть, а я свого, як пана, з кладовища везу!..
Гумор, рятівний наш український сміх не полишав його навіть у совіцьких таборах, де він безневинно карався чи не два десятиліття своїх пропащих літ.
Перефразовуючи Коцюбинського можна з певністю сказати, що й тоді, у найгірших своїх роках у його душі блакитніло небо — високе й чисте! І лунав золотий сміх сонця.
Пригадую, як я вперше з ним познайомився — це було на початку сімдесятих у Києві, на квартирі в пречудового байкаря Анатолія Косматенка.
Пили чай, гомоніли.
Олександр Іванович — вже не пам’ятаю з якої нагоди, — згадав про свої багатолітні поневіряння в таборах. Якось його, як грамотного зека посадили зв’язківцем-телефоністом на гулагівській телефонній лінії зв’язку. На однім кінці тієї лінії Хабаровськ, а на другому — Владивосток і Сахалін. А між ними, десь у “Сибіряці” він — Олександр Ковінька, зек номер такий-то... Ну, сидить він у навушниках, слухає що на лінії твориться. Північ. Третя година ранку — на лінії нарешті затихають розмови-накази між табірними телефоністками — і та, що в Хабаровську і та, що у Владивостоці, — аби не заснути, знічев’я перемовляються між собою. Через кожне слово знаменитий руський мат. Без причини і навіть без зла — просто так, за звичкою: туди й перетуди!.. Ать-перемать!.. Слухав зек Ковінька, слухав, а тоді й собі вклинився в розмову.
— І не набридне ото вам, дівчата, матюкатися?!.
— Без мата здохнути можна, — озивається та, що в Хабаровську.
— Тоска зельоная, — додає та, що у Владивостоці.
— А ви послухайте кілька усмішок, може й посвітліє на душі.
— А що таке... усмешка?
— Ну... анекдот.
— О, анекдоти — это вещь! Давай, зек, все равно ночь и до утра далеко!
І заходився зек Ковінька розказувати веселі придибенції, влаштувавши своєрідний літературний вечір (себто нічник) і до ранку на лінії Хабаровськ — Владивосток лунав сміх. До двох телефоністок приєдналися інші: ха-ха, га-га-га!!.
— Де ти взявся такий сміховинний зек? От уже сміхун! От уже сміхота-сміхотина!..
Переповідаючи те на квартирі в Анатолія Косматенка, Олександр Іванович зітхав:
— Скільки мені звідтоді, як повернувся з таборів, доводилося виступати як письменнику-гумористу, та й зараз виступаю, а такої аудиторії, як тоді, у мене не було і вже не буде — від Хабаровська до Владивостока! Гарні жіночки тоді чергували на зв’язку, симпатичні. Після того, як бувало дізнаються, що я на чергуванні — і та, що у Хабаровську, і та, що у Владивостоці, як лінія замре після півночі, ближче десь до третіх півнів, так і гукають: Агов, Ковінько, починай свої усмєшки! Я й починав смішити — до ранку. І ту, що у Хабаровську на зв’язку сиділа, і ту, що у Владивостоці, а за нею й ту, що на Сахаліні...
Завжди з рівним настроєм, завжди незворушливо спокійний. Говорив неспішно, щоб не сказати повільно, розділяючи склади й слова у реченнях і мова його теж була своєрідною і незмінно дотепною. Велике обличчя, велика лиса (аж блискуча) голова. З-за високого росту й міцної статури — вдатний з себе. Представницький. Було на що подивитися — козак-козарлюга!
Буваючи в Києві (зупинявся в Ірпінському будинку творчості письменників) неодмінно провідував редакцію “Перця”, з яким дружив усе своє життя. Як згадують старі перчани, ніхто й ніколи не пам’ятав його з портфелем. В руці незмінно тримав сітку-авоську, а в ній ховалася замотана в газету пляшка коньяку. Сам він пив мало, ледь-ледь (діабет), але застілля, посиденьки з друзями любив. Як і пригощати друзів. Як і на алкогольну тему пожартувати. Заходить, бувало, а в хлопців-гумористів аврал. Саме треба здавати матеріали, а воно як на те — не пишеться. Аж тут О. І. неспішно-величаво заходить, тож перчани до нього:
— О. І., а що ви робите, коли вам не пишеться?
Він — хитро:
— Вживаю сто грамів.
— І тоді пишеться?
— Буває, що й ні.
— То що ж ви тоді?
Все так же хитро (ні, ще хитріше):
— А-а... Ще сто грамів п’ю...
— Овва! І вже тоді пишеться?
— Ні, але за те дуже добре спиться.
Якось беручи в нього інтерв’ю для молодіжної газети, запитав ніби між іншим:
— В чому полягає таємниця смішного?
Ага, думаю, ось тепер всі так звані секрети веселого будуть нарешті розгадані. Вміє ж бо писати — і пише — смішно. Виходить, знає якісь секрети комічного — най поділиться з нами, молодими ратаями веселої ниви. До всього ж про нього ще за життя почали з’являтися анекдоти — як ото про Остапа Вишню чи про багатолітнього редактора “Перця” Федора Маківчука, — а це перша ознака справжньої, народної популярності (декілька з тих усмішок я навіть уведу пізніше до впорядкованого мною тому “Українські анекдоти” —”Український письменник”, 1995 р.).
Отож, запитав в чому секрети смішного, таємниця зрештою, а патріарх подумав, подивився на мене так хитренько (симпатично), ще подумав та:
— Еге, хто ж вам скаже про це?
І годі було збагнути: чи то він не хоче відкривати сію тайну, чи відповів у тому смислі, що хто ж про таку таємницю може що-небудь знати? Смішно та й усе. А там... розгадуйте самі сію таїну, що може й від Бога. Хоча, для чого її розгадувати, думаю я вже тепер — із таємницею цікавіше жити. Бо як усе порозгадуємо, що ж нам залишиться на подальше життя? Не кажучи вже про наших дітей та онуків-правнуків, нащадків наших — хай і їх хвилює нерозгадана досі ніким — бо її неможливо й розгадати — таємниця смішного.
Оскільки О. І. мав діабет, то дружина вдома і на поріг не пускала спиртне — та йому, як по великому рахунку, категорично було заборонено вживати алкоголь. А він, козацька душа, пив — ніде правди таки діти. Правда, помаленьку. І, ясна річ, потихеньку, крадькома, тишком-нишком. Підпільно, потай від препильної дружини. Пригадую, як хтось з гумористів розповідав. Завітали вони до полтавського характерника в гості. На запрошення, Ну, господиня на кухні метушиться, обід готує, а господар тим часом гостей заводить до своєї кімнати (кабінетом чомусь він її уникав називати), швиденько дістає пляшку коньяку, наливає їм у чашки... Квапно випили, (тости лише найкоротші і — шепотом, наче підпільники на захопленій ворогом території). Олександр Іванович теж випив, — перехрестившись перед тим та озирнувшись, чи не видно де, бува, любої дружини, ангела його й охоронця. Крекнув. Повторили вдруге і пляшку сховали. А по якійсь там хвилі до столу. Обідають. Дружина бідкається:
— Ви вже вибачайте, гості дорогії, що без чарки. Олександру Івановичу не можна пити, то ми вдома й спиртного не тримаємо.
О. І. так серйозно-значуще:
— Так, так, вибачайте, але — не тримаємо. Чого ні, того ні. Та й вам, хлопці, не раджу сіє зіллячко вживати... От, пригадую, трапилася якось зі мною така історія...
І починається його чергова — невмируща! — бувальщина:
— Був у мене цуцик, маленька, сторожка собачка. Пильнувала, охороняла і — на тобі — захворіла. Ветеринар оглянув, сказав: “Схоже на сказ. — Питає: — Гладили рукою?” Відповідаю: “Гладив”. — “Отож — застережіться. Походіть на пастерівську станцію. Чим вам переживати — сказюся чи не сказюся — хай вам біля пупа трохи голкою пошпигають. Не лякайтеся — штука легенька”.
Ходю. Колюся. Повертаюся у суботу, набрав різнобарвних квітів. Зайшов з іменинами привітати мою землячку.
Чоловіка вдома не було. На роботі. Правду сказати, він і після роботи частенько затримувався. У буфеті страждав. Буфетними “каплями” мастив пересохлі губи.
Землячка мені і сього, і того, і винця, припрошує:
— Будь ласка...
— Не можу.
— Та це ж “Рислінг”!
— Не можу й “Рислінгу”.
— Що ж таке — печінка?
— Ні, інше. Погладив скажену собачку.
— Ну й що?
— Ну й нічого. Колюся. Півроку не пити.
— Боже! Яке щастя! Півроку не вливати отрути!
Прийшов чоловік додому. На цей раз прийшов сухим-сухісіньким. Землячка відразу ж і накрила його мокрим рядном:
— Де ти був?
— Як де — на роботі...Чого ти присікалася?
— Я питаю, де ти був, коли порядочних людей скажені собаки кусали?!.
Пригадую Ірпінський будинок творчості українських письменників. В залі, де працює телевізор, зібралися чи не всі — принаймні, футбольні уболівальники вже точно всі, — пожильці. Йде пряма трансляція матчу: з кимось — вже не пригадую, з ким саме — не фанат, — грають футболісти київського “Динамо”, тоді — всезагальні улюбленці. Але гра у фаворитів щось явно не клеїться. Письменники біля спільного телевізора нервують, один поперед одного щось вигукують, схоплюються, розмахують руками — уболівальницькі пристрасті, одне слово, розгораються.
І тільки один дід Ковінька (його так тоді шанобливо називали) сидів попереду всіх як кам’яний. Навіть у сидячому положенні висо-кий, пряма постава, широка спина, міцна шия, дебела, скульптурно-рельєфна голова — ані тобі ворухнеться, ані пари з уст! Наче то й не він, а його статуя. Зевс! Олімпієць!
Та ось крики уболівальників-письменників, звернені до футболіс-тів на екрані “Бий!.. Та бий же!.. Та забивай же!..” досягають свого апо¬гею, дід Ковінька неквапливо, з достоїнством повертається і незворуш¬ливо-спокійно, у своїй звичній манері говорити повільно каже:
— Заспокойтеся, їм про те, що треба забивати ще вчора сказали.
І враз всі й заспокоїлись — бо й правда. Чого кричати “бий”, коли футболісти й самі знають, що треба забивати, коли їм справді про це казали ще напередодні матчу...
...Таким мені й запам’ятався Олександр Іванович Ковінька, селянський син з колишнього хутора Плоске на березі тихоплинної річечки Полузір’я, народний наш гуморист: СИМПАТИЧНИМ! Бо таким він був, патріарх: СИМПАТИЧНИМ.

Валентин Чемерис
Источник: из книги В. Чемериса «Таємниця сміху»
Кукиш как жанр по Ковиньке

Так получилось, что редакция журнала  "Перец" пригласила меня на двухдневный семинар украинских писателей-сатириков, посвящённый юбилею журнала. Там было просто созвездие известнейших мастеров сатиры и юмора.
Порой, выступления докладчиков сопровождались гомерическим хохотом....

Выступление патриарха украинского юмора Александра Ковиньки неоднократно прерывалось хохотом и бурными аплодисментами.
Говоря о разнице между сатирой и юмором, он отмечал, что если звеньевая показывает председателю колхоза дулю, когда тот находится ещё только на краю поля — это юмор.
А когда она сворачивает кукиш прямо у него под носом — это уже сатира...

Источник: сборник Марка Меламеда «Байки из жизни»
Наши переводы
Предлагаемые тексты дают представление о восприятии А.И. Ковинькой темы российско-украинских культурных и, в частности, литературных взаимосвязей. Писатель активно участвовал в литературных обменах, в поездках украинских делегаций в Россию (Москва, Калуга, Самара, Оренбург, Орск и другие города), где его произведения неоднократно издавались в переводах на русский язык.
Моя милая, моя славная Полтава

отрывки
*

Живу я в Полтаве, можно сказать, давненько...

В Полтаве я видел Владимира Галактионовича Короленко. Мы, тогда еще совсем маленькие, с волнением проходили мимо усадьбы Короленко, чтобы хотя бы одним глазком взглянуть на славного в народе писателя-правдолюбца.

Бывало, станем возле оградки и любуемся — писатель Короленко копается в огороде. Тяпкой пропалывает сорняки. А еще больше нас удивляло — великий писатель …рубит дрова! Ну, пусть там лук садит, картофель, а то с размаху — г-гэ-э-х! — топором раскалывает здоровенное полено. Заприметив нас, Владимир Галактионович пригласил к себе в дом, угостил чайком и подарил каждому по книжке. Помню — это было в 1917 году — меня удостоили книги, которая называлась «Огоньки».

Все знат, все слышали его мужественное, исполненное достоинства слово потив кровавой расправы царских приспешников над крестьянами-полтавцами, правдиво описанной им в «Сорочинской трагедии».

Резонанс короленковского протеста был огромен.

Еще об одном событии. 1919 год... Август... В Полтаве хозяйничают деникинцы. Мстительно глумятся над дорогим нам образом: из англо-американских револьверов стреляют в бюст Тараса Шевченко.

И вот тогда выдащийся русский писатель Владимир Короленко громко и честным словом, чтобы все услышали, воззвал:

— Варвары! На кого руку подымаете? В кого вы, нелюди, стреляете?

Мужественный, гуманный человек!

Полтавцы свято дорожат памятью выдающегося деятеля русской литературы. В Полтаве есть чудесный музей его имени, а неподалеку от усадьбы утановлен памятник В.Г. Короленко.

Вспомню и совсем недавнее.

Канев. 21 мая 1961 года. Я в составе полтавской делегации. Возлагаем цветы на священную могилу великого Кобзаря. В глубоком почтении склоняем головы перед прахом гениального сына украинского народа.

Многотысячный митинг. На трибуне писатель Олесь Гончар.

— Украина была и всегда будет благодарна русскому народу, передовой российской интеллигенции, которая помогла поэту освободиться от рабских уз крепостничества, которая не забыла его в тяжкие годы солдатчины, которая устами Добролюбова, Чернышевского, Герцена сказала миру честное и громкое слово о величии Шевченко.

Истинную правду за всех нас сказал талантливый земляк наш Олесь Терентьевич Гончар.

Русский народ в самые тяжелые времена шел на помощь Украине. Передовая русская интеллигенция и Шевченко нам, украинцам, спасла.
*

Говорю — это ж радость какая: в Полтаву прибыл Владимир Маяковский.

Литературная братия — почти одна молодежь — куда? Ясное дело, в гостиницу. Встречать великого певца революционной поэзии Владимира Маяковского.

Пришли, встретились. Владимир Владимирович, тогда уже признанный титан советской поэзии, нас, литературных воробят, тепло и ласково принял.

Ходили с ним по Полтаве. Показывали свой родной, цветущий прекрасный город.

Посетили литературно-мемориальные музеи и остановились в березовой роще — она и доныне красуется в центре города.

Владимир Маяковский, венгерский писатель Мате Залка и наш новеллист-сатирик Петро Ванченко сели за столик с одной стороны, мы — воробята — с другой.

Ванченко сказал — прежде всего, позвольте вас познакомить с деятелями юмора и сатиры: полтавская земля родила и выпестовала выдающихся корифеев остросатирической элиты: Григория Сковороду, Ивана Котляревского, Николая Гоголя, Шолом-Алейхема, Евгена Гребинку, Пилипа Капельгородского, Леонида Глибова, Остапа Вишню...

При имени Евгена Гребинки плотный и пружинистый — кавалерист ведь — Мате Залка как подскочит да как воскликнет: «До чего же земля полтавская плодородна! Рождает, если не Гребинку, то Ковиньку!»

Владимир Маяковский прочитал знаменитое «Облако в штанах» и ласковое посвящение украинскому языку, где он, возводя руки вверх, сочным басом завершил:

Вивчіть мову цю

зі стягів —

лексиконів мас повсталих,

велич в мові цій — простота:

«Чуєш, сурми заграли,

час розплати настав...»

(в переводе Леонида Первомайского)
...я почувствовал гармонийно-поэтическую силу Владимира Маяковского.
Привет тебе, Москва, привет!

Юмористическо-лирический очерк

Фрагменты
...Какая радость — в Москву едем! Едем на Декаду украинской литературы и искусства в Москве.

В вагонах светло от улыбок и счастья... Едем с музыкой, с песнями. Едем, чтобы передать москвичам радостную эстафету. Эстафету-весть о буйном расцвете украинской литературы и искусства.

Ну, приехали, ну повыходили из вагонов. А нас обнимают, к груди прижимают... Розовые цветы подносят.

Ну до чего же чудесно, до чего прекрасно москвичи нас встречали да привечали!

Разместили в гостинице «Украина».

Вы слышите, как гостеприимные москвичи самый лучший в Москве отель уважительно и с почтением поименовали — «Украина».

Я в шутку и говорю:

— Хлопцы, девчата! Вот видите, ехали-ехали, летели-летели, а с Украины снова в «Украину» попали.

А затем был вечер в Доме культуры имени Ф. Дзержинского. Встречали нас рабочие и работницы подмосковного города Люберцы.

Бригада наша писательская такова: Евген Бандуренко, Яков Баш, Дмитро Билоус, Федир Залата, Юрий Мокриев, Микола Нагнибеда, Наум Тихий, Агата Турчинская, Михайло Чабанивский, Микита Шумило, Олекса Ющенко и автор этих строк.

Председательствовал наш дорогой друг, талантливый русский поэт Александр Прокофьев.

Теплая сердечная была встреча. Привечали нас по народному русскому обычаю с хлебом-солью. (И мы братьев-россиян издавна и всегда встречаем по такому же теплому украинскому народному обычаю, с хлебом-солью).

Я думал, что Яков Баш, принимая хлеб-соль, от радостного волнения даже перекрестится...

Так нет же — атеистически и благородно поцеловал преподнесенные хлеб-соль, а затем еще атеистичнее расцеловал прекрасную люберечку, которая хлеб-соль нам преподнесла.
***

... А в следующий вечер сердечная теплота овевала нас в актовом зале танковой академии.

Больше всех доставалось Павлу Григорьевичу Тычине и Юрию Петровичу Дольд-Михайлику.

Их просто взяли в «окружение».

— Вот, — говорят, — наши авторучки. Вот ваши книги. Пишите, будь ласка, автографы.

Любят в Москве украинскую литературу. Ей-богу, очень любят.

Председательствующий на этой встрече московский писатель Аркадий Первенцев пламенно провозгласил:

— Нас, русских писателей, всегда очаровывали украинская литература, музыка, киноискусство... И все же то, что в эту Декаду украинцы привезли, приятно превзошло все наши ожидания. Они привезли поистине что-то величественное и прекрасное.

Любят москвичи украинский народ, украинскую литературу и искусство. Любят и глубоко понимают.

Безо всякого секрета и экивоков скажу: почитывают и почитают москвичи и наш украинский юмор, украинскую сатиру.

Почитают — и от души смеются.

Эхом катится по московским залам задушевный смех.

Думается мне, что от этого общего, дружного хохота не одному нашему врагу запечалиться пришлось...
***

И где бы мы, украинские писатели, не побывали, где бы мы не выступали, везде нас приветливо и тепло встречали. Приветливо и тепло провожали.

Незабываемые, братские встречи! Вся Москва восторженно рукоплескала неувядающему расцвету украинской литературы и искусства...

Зрите же, наши друзья, и радуйтесь! Зрите же и вы, враги лютые, пусть вам, извините, глаза на лоб вылезут, если вы этой всенародной дружбы не понимаете и не видите.
Источники: Олександр Ковінька. Смішне пригинає, сіышне й виправляє. Харьков, 1975.

Олександр Ковінька. Новели про химери. Вибрані твори. Киев, 1965
Перевод В. Крикуненко
Филателисту на заметку


Александр Ковинька

СССР, 1989

Каталоги:
ИТЦ «Марка»: 365

Портрет Александра Ковиньки.




Библиография
Список книг А. И. Ковиньки в фонде БУЛ:
Олександр Ковінька. Смішне пригинає, смішне й виправляє. Оповідання гумористичні й новели сатиричні. Харків, «Прапор», 1975

Олександр Ковінька. Подорож до Ворскли. Гумористичні повісті, новели, оповідання. К., «Дніпро», 1975

Олександр Ковінька. На що ви натякаєте?.. Сатиричні та гумористичні новели, оповідання, спогади. К., «Молодь», 1978

Олександр Ковінька. Превелебні свистуни… К., «Радянський письменник», 1969

Олександр Ковінька. Чарівні місця на Ворсклі. Гуморески. К., «Дніпро», 1968
В переводах на русский язык:
Александр Ковинька. Не играйте на нервах. Юмористические рассказы. Москва, «Советский писатель», 1968

Александр Ковинька. Новеллы про химеры. Повесть и рассказы. Москва, «Советский писатель», 1975

Александр Ковинька.Миниатюры с натуры. Рассказы, повести. Москва, «Советский писатель», 1982

1   2

Похожие:

Личность в истории культуры Тематический дайджест-портрет iconЛичность в истории культуры Тематический дайджест
В этой серии нового электронного издания бул предлагаются материалы, раскрывающие малоизвестные страницы жизни и творчества писателей,...

Личность в истории культуры Тематический дайджест-портрет iconЛичность в истории культуры Тематический дайджест
В этой серии нового электронного издания бул предлагаются материалы, раскрывающие малоизвестные страницы жизни и творчества писателей,...

Личность в истории культуры Тематический дайджест-портрет iconЛичность в истории культуры Тематический дайджест
В этой серии нового электронного издания бул пользователям Библиотеки предлагаются материалы, раскрывающие малоизвестные страницы...

Личность в истории культуры Тематический дайджест-портрет iconЛичность в истории культуры Тематический дайджест
В этой серии нового электронного издания бул пользователям Библиотеки предлагаются материалы, раскрывающие малоизвестные страницы...

Личность в истории культуры Тематический дайджест-портрет iconДайджест горячие страницы украинской печати
«Літературна Україна», «Українська літературна газета», «Коментарі», «День», «Комуніст», «Дзеркало тижня», «Голос України», «Урядовий...

Личность в истории культуры Тематический дайджест-портрет iconДайджест
О, сколько горя и страданий…: к 95-летию геноцида армянского народа : дайджест / [сост. В. П. Копанева]; Центральная городская библиотека,...

Личность в истории культуры Тематический дайджест-портрет iconНауки и образования
Ежеквартальный (Интернет) дайджест «Футбол: наука и практика» включает в себя научно-практическую информацию о перспективных направлениях...

Личность в истории культуры Тематический дайджест-портрет iconГорячие страницы украинской печати дайджест
Крымская правда», «Запорізька правда», «Сіверщина», «Літературна Україна», «Українська літературна газета», «Слово Просвіти», «Чорноморські...

Личность в истории культуры Тематический дайджест-портрет iconГорячие страницы украинской печати дайджест
Крымская правда», «Запорізька правда», «Сіверщина», «Літературна Україна», «Українська літературна газета», «Слово Просвіти», «Чорноморські...

Личность в истории культуры Тематический дайджест-портрет iconЛичность и творчество М. Ю. Лермонтова в контексте XXI века
В 2014 году Россия будет отмечать 200-летие со дня рождения своего великого сына – М. Ю. Лермонтова. Это не только знаменательная...

Вы можете разместить ссылку на наш сайт:


Литература


При копировании материала укажите ссылку ©ucheba 2000-2015
контакты
l.120-bal.ru
..На главную